Галина та Валентин – історія кохання (з архіву газети "Східний Проект" від 14.10.2002 р.)
19 серпня 2002 р. не стало Валентина Михайловича Шеймана. Пішов Вчитель.
Вперше за сорок років колектив ЗОШ №35 м. Краматорська відзначатиме День вчителя без Валентина Михайлочива Шеймана.
Галина Шелудякова, його дружина, поділилася спогадами про п'ятдесят років подружнього життя.
Вони навчалися в одній школі і в одному університеті. Разом проживали в бараках табору для політичних в'язнів, разом були на цілині.
Їх об'єднувала спільна професія вчителя і кохання один до одного, любов до дітей і до справи, якій Галина Миколаївна Шелудякова і Валентин Михайлович Шейман присвятили все своє життя.
Про долі цих людей можна писати книги та знімати фільми
Прості шкільні вчителі - чоловік і дружина, історик і фізик – досягли визначних успіхів у навчанні дітей. Вони не лише викладали свої предмети, а навчали дітей життю.
Галина Миколаївна – Заслужений вчитель України, працювала вчителет історії в ЗОШ №22. Валентин Михайлович - дворазовий лауреат премії Сороса , нагороджений багатьма урядовими нагородами, грамотами. Його ім'я відоме в колишньому Радянському Союзі. Валентина Михайловича запрошували на роботу в Москву і за кордон, але він завжди відповідав: «Я не можу виїхати з Краматорська і залишити могили своїх батьків!».
Як розповіла Галина Миколаївна, у Валентина Михайловича з дитинства було бажання стати вчителем.
Доля зробила свій вибір: вчитель фізики
Улюбленими книгами Валентина Шеймана були «Педагогічна поема», «Прапори на вежах» Антона Макаренко.
Галина Миколаївна також не могла думати ні про що інше, як про професію вчителя.
Ми разом навчалися у Краматорській школі №12, я була на рік молодша за Валентина. Теплі стосунки, які мають на увазі чисте, я підкреслюю, чисту любов, між нами почалися 1 травня 1952 року. Валентин закінчив школу і вступив до Ростовського університету. Його батько був винахідником, кращим механіком на НКМЗ, а Валентин хотів бути математиком. Але місця на факультет математики не знайшлося, і він став фізиком.
Валентин народився у Краматорську. Його батьки приїхали сюди з Одеси в 30-х роках на будівництво НКМЗ. Багато років вони жили в цивільному шлюбі, а коли Валентин з'явився на світ, його довелося зареєструвати в РАГСі під подвійним прізвищем (батька і матері) - Шейман-Гафанович. І тільки в кінці 80-х він поміняв паспорт і став Шейманом. (Забігаючи наперед, скажу, що коли я вийшла заміж за Валентина, мені не дозволили взяти його подвійне прізвище і я залишилася на своєму, Шелудякова.)
Мій батько був військовим, і я народилася на Алтаї.
Через рік я поступала до Ростова, щоб стати вчителем російської літератури. Але треба було здавати німецьку мову, яку я знала недостатньо добре. Мені не вистачило лише одного балу, і я не вступила до ВУЗу.
До Краматорська я повертатися не стала. Дуже засмутилася і не знала, що робити. Я вирішила попрацювати цей рік. А надворі стояло холодне літо 1953-го. Табори для політв'язнів тоді звільнялися, а в ці місця проводили організований набір комсомольців. Ми з Валентином завербувалися, отримали "підйомні" і поїхали до Сибіру у Красноярський край.
За 400 км від радянської влади
Село, в якому ми жили, було розташоване за 400 км від радянської влади. Спочатку роботи ніякої не було, всіх погнали косити траву. Але й трава була нікому не потрібна, бо худоби там не було.
Жили у бараках для ув'язнених. Їх перебудували під гуртожиток. Ми з Валентином стали сім'єю. В одній кімнаті мешкали дві сестри та нас двоє. Валентин вивчився на моториста бензопили, я була бракером лісу. Він валив ліс, я приймала.
Але дуже хотілося вчитися! І ось напередодні 1 травня 1954 року ми сіли на один із «караванів» автомашин і поїхали на найближчу станцію. Так і повернулися до рідного Краматорська.
На цілину!
Валентин відновився в Ростовському університеті, а я, щоб знову не провалитися іспити з німецької, вступила туди, де цей іспит не здавали - на історичне відділення Ростовського педінституту. Через рік все наше відділення було переведено до університету. Ми навчалися з Валентином поруч.
У 1956 році ми поїхали на цілину - збирати найбільший урожай хліба. Завантажували зерно у закриті товарні вагони. Робота була дуже важка. Зерно йде з транспортера нескінченно, у вагоні душно, і разом із хлібом ти підіймаєшся до стелі, ризикуючи бути притиснутим.
Жили у наметах, води питної не було. Воду привозили бочками, де плавали пуголовки, а ми її кип'ятили. Там було всяке. Я отримала нагороду - медаль ВДНГ, нагрудний знак цілинника та медаль "За трудову відзнаку". З такими регаліями я повернулася до університету і думала про наукову кар'єру. Але сім'я є сім'я.
Валентин став учителем у школі
На четвертому курсі я вже чекала на дитину. Валентин мріяв про сина. Син і народився. П'ятий курс я закінчувала з маленьким Сашком на руках.
Валентин блискуче захистився за методикою шкільного навчання. Всі його однокурсники потрапили на закриті військові підприємства - "поштові скриньки", а Валентин був єдиним, хто пішов рядовим учителем до школи. Він обіцяв у 40 років стати кандидатом наук. Щоправда, наукових праць не писав. Але хіба він не був по суті вченим?
У комп'ютери Валентин закохався з першого погляду. Коли наприкінці 80-х у школах розпочалися перші уроки інформатики, він сів за парту разом із учнями. З його допомогою у ЗОШ №35 відкрили класи з поглибленим вивченням математики, фізики, інформатики. Сьогодні школа має кілька сучасних комп'ютерних класів!
Дві премії Джорджа Сороса
Сума першою премії становила 2 тисячі доларів, друга премія була у розмірі тисяча доларів США. На ці гроші він купив комп'ютер для навчання та роботи.
Разом із учителем-новатором Віктором Шаталовим Валентин Шейман розробляв технологію навчання на основі опорних конспектів. Я теж навчала дітей на за опорними конспектами, які сама складала. Пам'ятаю, у 1977 році я проводила відкритий урок по щойно прийнятій Конституції СРСР. Весь матеріал про Конституцію я помістила в одному аркуші паперу, і діти відповідали за даним конспектом.
Він так і не отримав звання Заслуженого вчителя
Суперечки про фізику та лірику в нашій родині були. В основному вони стосувалися віри в Бога. Валентин Михайлович все життя залишався атеїстом, а я вірила в Бога, навіть коли викладала марксизм-ленінізм.
В 1984 році я отримала звання Заслуженого вчителя України.
Валентина Михайловича представляли до цього звання ще в 1982 році. Але в анкеті був пункт "національність"... Звання не отримав. У 1991 році вчителі почали клопотати про присвоєння йому звання "Заслужений учи-тель СРСР". Але з розвалом Радянського Союзу все припинилося. Валентин Михайлович мав багато почесних нагород, але головного офіційного визнання від рідної держави він так і не дочекався.
Знаєте, як кажуть: "Висоцький - не народний артист. Ні, він народний!"
Чудовий батько та дідусь!
У 1973 році у нас народилася донька Ольга. Наші діти - вільні особистості, горді та самостійні.
Ми від них не вимагали бути відмінниками, навчали бути працьовитими та чесними. Ми вникали в їхні шкільні справи, але ніколи не користувалися у школі своїм службовим становищем. Дочка закінчила ДГМА, захопилася спортом. Вона є майстром міжнародного класу зі скелелазіння.
Валентин був чудовим дідом, чудовим батьком. Онук каже: "Тепер в ім'я діда я маю вчитися добре!"
Шейман зі своїми онуками
Вчителя вже не було, але голос його лунав
На Соросівську премію він купив комп'ютер. Працездатність вчителя була надзвичайна!
О 5-й годині ранку він був уже за комп'ютером, готувався до занять.
Цього року (2002 р.) він записав на дискету урок для 10-го класу в яку помістив опорні конспекти, їхню повну розшифровку і навіть запис власного голосу на цілий урок! Це гідна наукова робота.
У вересні 2002 року цю дискету ввімкнули учням ЗОШ № 35 на уроці фізики. Валентина Михайловича вже не було, але його голос лунав. Учні любили фізику, обожнювали улюбленого Вчителя!
Валентин Михайлович мав заслужений авторитет серед колег та дорослих.
Відеофільм він зробив про кожного!
Вчитель любив знімати відеофільми. До 30-річного ювілею ЗОШ № 35 він підготував фільм. Сам брав інтерв'ю у вчителів та учнів. Фільм – чудовий.
Валентин Шейман зробив фільм про лазню, яку відвідував постійно. Казав: "Нарешті я у справжній чоловічій компанії!" (Колектив у школі в основному жіночий!)
Напередодні останнього його випускного вечора він три тижні просидів перед відеомагнітофоном. Цілодобово Валентин Михайлович готував кожному учневі 11-Б класу чудову і рідкісну річ - відеофільм про кожного з них. Причому персонально: Іванову про Іванова, Сидорову про Сидорова. Він старанно вибирав кадри зі своїх старих архівних записів. В урочистий момент він вийшов на сцену та подарував ці фільми своїм учням.
Він любив і вмів готувати
На себе чоловік майже гроші не витрачав - все було ніколи. Збирали гроші на костюм - він іде і купує перший транзисторний радіоприймач. Збираємо на меблі - він з сином їде у Москву і привозить звідти кольоровий телевізор - подарунок 6-місячній доньці Олі, щоб мультфільми дивилася. Валентин Михайлович не любив носити краватки, завжди закочував рукави, ніби постійно готувався до бою.
Кожен його день був розписаний за хвилинами, у щоденнику могло бути до 25 завдань на день. Останній запис було зроблено 10 серпня, за 9 днів до смерті: він записав, скільки грошей пішло на ремонт шкільного кабінету фізики і що потрібно зробити ще...
Валентин любив і вмів готувати. На урочистості він повністю звіль-няв мене від роботи на кухні. Ми разом накривали на стіл. Якось я поїхала на курси перепідготовки вчителів. Приїжджаю, а син каже: "Мамо, а тато нас годує краще, ніж ти!" Звичайно, відкриває банку тушонки - і повністю її в макарони! Він вважав, що гостей, які прийшли в дім, обов’язково треба спочатку нагодувати. Був дуже щедрим та виставляв на стіл все. І завжди стежив, щоб у будинку був запас продуктів.
Жити інакше він би не зміг!
Незадовго до смерті він склав перелік всього важливого, що зробив. Сама остання сторінка називається так: "Так жити не можна!" Пункт № 1 на цій сторінці: "Потрібно лікуватися!"
Валентина Михайловича Шеймана неможливо було не любити. Як сказала одна студентка: "Валентине Михайловичу, у вас же бісики в очах!" Він не міг без роботи. Жити з такою самовіддачею, звичайно, не можливо.
Але по-іншому він жити не міг.
Матеріал статті підготував Олег Кручинін,
кореспондент газети "Східний проект", у 2002 році.
Оновлення статті було зроблено у 2024 році адміністратором сайту Shelita.info.
Адміністрація сайту висловлює щиру подяку вчителю Ліцею №35
Підопригорі Раїсі Андріївні за переклад української мовою
та поради при оновлені цієї статті.
Відеоархів: фрагмент відеофільму (інтерв'ю учнів)